Українська балерина розповіла, як підкорила сцени світу

Потрапити до цiєї уславленої трупи мрiють тисячi артистiв з усього свiту, а вдається лише одиницям.

Серед щасливчикiв — киянка Катерина Ханюкова. Ось уже три роки вона танцює у складi Англiйського нацiонального балету. Зриваючи оплески глядачiв вiд Лондона та Рима до Сеула й Мадрида, пише журнал "Порадник жіночий".

Травми i стреси

— Катерино, в чому плюси i мiнуси вашої професiї? Як ви для себе це визначаєте?

— Найбiльший плюс у тому, що я займаюся улюбленою справою. Звичайно, це дуже надихає. До того ж менi за це ще й платять. (Усмiхається) А щодо мiнусiв... Безумовно, доводиться йти на якiсь жертви, але я, щиро кажучи, не драматизувала б ситуацiї та не заламувала б руки. Принаймнi тому, що маю з чим порiвнювати: моя мама — дитячий лiкар, i от їй справдi не позаздриш...

Так, у нас є свої нюанси (наприклад, висока травматичнiсть), але загалом усе нормально. Абсолютно. Це ж мiй усвiдомлений вибiр!

— Ви згадали про травми: знаю, що у вас був перелом на лiвiй нозi. Як це сталося? Артисти ж завжди намагаються страхувати себе...

— Це буває з усiма. Доволi часто — коли сезон дуже тривалий i великi навантаження. Потiм, аналiзуючи те, що сталося, ти розумiєш, що в якийсь мо­мент просто перевантажив свiй органiзм. Знаєте, у нас така професiя: ми звикли не звертати уваги, коли щось починає болiти. Якщо ви запи­таєте будь-кого з танцiвникiв, вам ска­жуть, що на сцену доводиться вихо­дити i з температурою (причому висо­кою), i з рiзними недугами та в якому завгодно станi.

Проблема ж у тому, що, якщо ти до­волi тривалий час не звертаєш ува­ги на болячки, органiзм сам несвiдо­мо починає себе рятувати, допомага­ти собi. Вiн розвантажує ту зону, яка болить чи яка запалена. Вiдтак певнi рухи ти починаєш робити трохи iнак­ше, тобто неправильно...

Фото: bestin.ua.

Тому тепер я стараюсь реагувати на такi сигнали органiзму. Безумовно, коли треба, мо­жу допрацювати — все-таки є виста­ва, є зобов’язання, якi ти повинен ви­конати, але, попри все, стараюся чут­ливiше реагувати на такi речi.

— А як навчились давати собi раду зi стресами? Ще й у такому мегаполiсi, як Лондон?..

— Буквально мiсяць тому ми пере­їхали з одного району в iнший. З гамiр­ного, де багато барiв та натовпи лю­дей, у доволi тихе мiсце, де менi ду­же подобається. Тут тепер можна i нормально вiдпочити, i вiдновитись у вихiднi...

По змозi в недiлю я стараюсь не пе­ревiряти електронну пошту та не про­водити годин в Iнстаграмi чи Фей­сбуцi. Мiзкам також треба час вiд часу розвантажуватись. Тож я не дивлюсь i телевiзор (на вiдмiну вiд бойфренда, який любить спортивнi канали). На­томiсть волiю щось хороше почитати.

У вiк-енди менi ще подобається ви­рушати на великi прогулянки мiстом, адже в робочi днi на це просто немає часу. Та головне — стараюся бiльше концентрувати енергiю всерединi се­бе, а не розкидатися нею, де треба й не треба. (Усмiхається)

Кохання i кухня

— О, ви згадали про бойфренда. Вiн, певно, також iз балетних?

— Так. Його звати Сезар Корралiс. Вiн теж солiст Англiйського нацiонального балету...

— Тодi ви, мабуть, розумiєте одне одного з пiвслова?

— Iнодi це справдi розумiння з пiвслова, iнодi — "вибух" з пiвслова. (Усмiхається) Насправдi нам дуже комфортно та весело разом. В усякому разi — не нудно. Це сто вiдсоткiв!

Знаєте, я завжди побоювалась, що людям однiєї професiї, особливо тим, якi працюють в одному мiсцi, буде непросто разом. Та в нас є негласне правило: повертаючись додому, ми забуваємо про роботу. Маємо чимало тем опрiч балету. Що обговорити i про що поговорити. Менi це дуже подобається.

До речi, Сезар — з кубинської сiм’ї, але вирiс у Канадi, тому в нас такий мiкс культур. Нам удвох дуже цiкаво!

— А ви свої кулiнарнi таланти демонструєте коханому?

— Аякже! Насправдi вiн зовсiм не вибагливий у їжi. Я от, навпаки, дуже вибаглива. I не вимагає того вiд мене. Це бiльше жест доброї волi. (Усмiхається) У перший же тиждень Сезар сказав: "Послухай, ти не зобов’язана щодня приходити й варити". Та я його заспокоїла: "Якщо не захочу готувати, ти мене нiколи не змусиш. Тому тiшся поки що". (Смiється)

Менi насправдi подобається готувати їсти, власне, сам процес. Це один iз моментiв, якi заспокоюють. Звичайно, я наразi не Джеймi Олiвер, але прагну ним стати. (Усмiхається) У вихiднi завжди стараюсь приготувати щось смачненьке.

— Iнодi ви балуєте себе чимось солодким?

— Менi солодке не дуже до смаку. Проте якщо вже їсти, то дуже люблю зефiр. (Смiється) I такi, знаєте, желейнi цукерки та мармелад. Ой, це менi так смакує!

— Потiм, мабуть, доводиться тренуватись у залi з подвiйною енергiєю?.. Кажуть, ви захоплюєтесь йогою i пiлатесом. Це вам допомагає?

— Допомагає, допомагає. Дуже. Пiлатес для мене бiльше... як сказати... реабiлiтацiя пiсля травм та вiдновлення органiзму. Це також фiзичне навантаження, але iнший його рiзновид, бо задiянi не тi групи м’язiв. Зазвичай я займаюсь пiлатесом увечерi, пiсля всього. Натомiсть йогу, якщо роблю, то зранку, перед своїми тренуваннями, перед класом, перед усiм. Дуже люблю цi заняття, вони правильно налаштовують органiзм. На жаль, я не кожен день займаюсь йогою, але стараюсь як мiнiмум двiчi на тиждень.

Фото (2): www.buro247.ua.

Грошi та щастя

— Чи змiнювалось ваше розумiння того, що таке грошi? Особливо в останнi роки, пiсля переїзду на Захiд...

— У мене абсолютно адекватне ставлення. По-перше, я знаю, що таке заробляти грошi i як їх заробляти з 17 рокiв. Наш труд, у принципi, досить важкий. Хоча не сказала б, що дуже високооплачуваний. Ми всi знаємо, що мiльйонерами не станемо. (Усмiхається) Але, безумовно, твоя праця i виконавська якiсть, вона може або пiдвищувати коефiцiєнт заробiтку, або знижувати, або залишати на тому ж рiвнi протягом рокiв. Тому якоюсь мiрою це залежить вiд тебе.

Напевно, як i будь-якiй панночцi, менi подобається пройтися по бутиках i щось там купити. Але це так, пiд настрiй. Я не можу сказати, що бездумно роблю якiсь трати. Нiколи не вiддам кiлька тисяч фунтiв стерлiнгiв за пару джинсiв. Нiзащо в життi! Для мене є якiсь речi на межi розумного. I тут, безперечно, рiч не в зарплатi. Просто йдеться про ту ж адекватнiсть.

— Вiк балерин, як вiдомо, не довгий. Ви iнодi задумуєтесь над своїм "завтра"?

— Так, я ж нормальна людина. Розумiю, що ми всi повиннi жити в сьогоднiшньому днi, але... Все таке швидкоплинне! Тож, вважаю, не зайве буде бодай iнодi задумуватись над тим, що буде опiсля. Причому краще ранiше. Тому я також мiркую над цим. У мене багато iдей, планiв i бажань. Сподiваюся, менi вдасться їх реалiзувати тодi, коли з’явиться бiльше вiльного часу.

— Кiлька рокiв тому я робив iнтерв’ю з Патрiком Дюпоном, який свого часу був артистичним директором "Гранд-опера" в Парижi. Пригадую таку його фразу: "Я щасливий, коли люди довкола мене, щасливi". Ви пiдписалися б пiд цими словами, Катерино?

— Пiдписалася б. Це дуже точно описує мiй стан. Менi також дуже важливо, як почуваються моя сiм’я, мої рiднi, мої друзi. Коли вони щасливi, тодi i я щаслива. Сто вiдсоткiв!

Фото: gazeta.ua.

До слова: Катерина Ханюкова народилась у Києвi 4 липня 1989 року. Закiнчила столичне хореографiчне училище. Улюблений викладач — Алла Лагода. На рахунку балерини перемоги на балетних конкурсах у Сеулi, Стамбулi, Києвi (перша премiя на показi iм. Сержа Лифаря). Здобула вiдзнаку "Людина року—2011" як дiяч мистецтв, що долучився до "змiцнення позитивного мiжнародного iмiджу України". Протягом семи рокiв була солiсткою Нацiональної опери України. Останнi три роки живе та працює в Лондонi, де стала солiсткою Англійського національного балету. У його складi виступала на найвiдомiших сценах: у мадридському Королiвському театрi, Кельнськiй оперi, женевському Великому театрi тощо.