«Піде гангрена, він сам здохне»: як росіяни шість днів катували полоненого українця

Село Рудня на Київщині розташувалося в 25 кілометрах від Броварів. Протягом березня воно перебувало в окупації — російські війська зайшли сюди 9 березня, а покинули Рудню лише через 20 днів, коли відступали з області. У семи кілометрах від Рудні — село Богданівка, де росіяни, а саме — 15 окрема мотострілецька бригада, розташувалися в школі та знущалися над місцевим населенням — катували, вбивали та ґвалтували людей. До богданівської школи привозили й полонених з навколишніх сіл. Тож саме сюди з Рудні привезли Сергія. 

Журналісти «Слідства.Інфо» зʼїздили до Рудні та записали історію Сергія Миколаєнка, який провів у російському полоні шість днів.

«ВОНИ В СЕЛО ЗАЙШЛИ, ТО МИ ТІКАЛИ, НАВІТЬ ЯМУ НА ЦВИНТАРІ НЕ ДОКОПАЛИ»

Дорогою до будинку Сергія помічаємо наслідки російських обстрілів. Мешканці Рудні розповідають: росіяни зайшли у село випадково, дорогою до Богданівки. А стріляли здебільшого самі по собі. Втім, навіть така випадковість дала можливість окупантам «кошмарити» місцеве населення — декого навіть виселяли із хат, аби розміститися у них, забирали телефони та коштовності, мародерили будинки. 

Сергій Миколаєнко зараз пересувається на милицях. Аби поговорити з нами, його дружина виносить зі старенької хати на вулицю подушки, які вкладає на розбите ліжко. Помітно, що він вже звик до милиць, та ходити йому і досі важко — заважає перелом, який неправильно зрісся, та великий шрам від поранення на нозі. Чоловік жартує, що як видужає, почне бігати і запишеться в Збройні сили — робити смерть російським військовим.

Сергій записався до руднянської тероборони у перший же день повномасшабного наступу Росії на Україну. Всього на той момент до її лав вступили 12 людей із майже двотисячного села. Тож лишень російські війська наблизилися до сусідніх сіл, чоловік взявся допомагати Збройним силам України та коригував їхній вогонь по ворожим колонам. Чоловік разом із друзями знімав на відео пересування росіян та надсилав місця їхньої дислокації військовим.

Розповідає Сергій і про те, що росіяни у селі розстрілювали місцевих мешканців.

«Вова їздив — на Шевченкове мопедом — його розстріляли. Сусід там далі по краю села був на дачах охоронцем. Вийшов подивитися, що воно гуде — його розстріляли одразу», — пригадує Сергій.

Чоловік каже, що росіяни розстрілювали всі автівки, які траплялися їм по дорозі, та пригадує, що його сусід також натрапив на російську колону, але йому вдалося втекти вуличками села.

За час окупації тут поховали і розстріляну пару, які втікали з Богданівки та випадково заїхали до Рудні.

«Машину переїхали, що розстріляли. Шкода, молодий хлопчина ж також, та дівчина. І з чоловіком. Чоловік живий зараз, я не знаю, як він це все переживе. Жінку ж розстріляли», — розповідає він.

Коли вбитих росіянами хлопця і дівчину ховали на цвинтарі, чоловікам довелося ховатися, бо саме в той день окупанти зайшли до села. 

«Вони в село зайшли, то ми тікали, навіть яму на цвинтарі не докопали. У центрі цвинтар виходить у нас. А потім як вони вийшли, ми вже поховали дівчину та хлопця. Оце Саша і Катя, здається», — каже Сергій.

Всього за його словами, у Рудні розстріляли пʼятьох людей. Та пригадує, що загинув у селі Мокрець через окупантів і його знайомий — мисливець Роман із сусіднього Шевченкового.

«До мене в лісі підбігла його лайка, далася погладити і втекла. Тоді я подумав, що мабуть, це до якихось новин про нього. А тоді дізнався, що він загинув», — розповідає чоловік.

Як і Роман, який загинув у сусідньому селі Мокрець, Сергій передавав інформацію про пересування ворожих колон.

«Вранці, вдень, не спав ночами, жінка спить, я вже в другому селі. Давав нашим звістки, де і що. Ледь сам не попалився, сидів отак при дорозі, проїхав три метри отак. Я за пеньком сидів, не знаю, як вони не помітили маленький пеньок, не знаю. То раніше попав би», — каже він.

Та не всі підтримували таку його діяльність.

«Всі — чого ти пішов, чого ти цей, хто тебе просить туди йти. А що мені сидіти, кажу, чекати, як вони прийдуть? Оно приходять в хати і розстрілюють, все це відбувається. Чекати поки мене вбʼють у хаті чи що?», — обурюється він. 

І каже, що саме тому й не ховався, а пішов допомагати українським військовим: «Чого мені сидіти й чекати, що прийдуть до мене додому і вбʼють, чи прийдуть над жінкою будуть знущатися. У Бобрику он жінчину племінницю, та? Так зґвалтували ж там у Бобрику. Що хочеш, те й творили».

«ЗАНЕСЛИ У ПРИМІЩЕННЯ, ДЕ ЛЕЖАЛИ ТІЛА ВБИТИХ, ТА СКАЗАЛИ: «НЮХАЙ ДВОХСОТИХ»

24 березня Сергій разом із побратимами зі Збройних сил облаштовував у лісі поруч із селом бліндаж. І саме там його перехопили росіяни — за кілька днів до того українські військові підірвали російський БТР і окупанти почали розшукувати їх, прочісуючи ліс. 

«Ми пішли напиляти гілля, притягуємо до ями. Я попереду йду, а цей побратим мій йшов позаду. Через дорогу він не перейшов, позаду така дорога стара, а я перейшов, залишалося метрів 10… Дивлюся, піднімається з однієї сторони один кацап і другий — бурят, я думаю — ну куди мені подітися, той з автоматом йде, я ж… ну що робить. Я повертаюся, йому одразу маякую, на землю кидаю цю ялинку і йду сюди. Той автоматом показує мені, махає, типу йди туди далі», — пригадує він.

Завдяки цьому його побратим не потрапив в полон до росіян, а Сергію росіяни прострелили праву ногу та розпочали перестрілку.

«Вони підбігають, відтягують, там схрон був у нас, РПГ таке, гранати, багато чого було. Я лежу і думаю, що ж таке придумати», — розповідає чоловік.

Росіянам він пояснив свою присутність у лісі тим, що допомагав напиляти дрів місцевому діду за буханець хліба, а що у бліндажі і хто там був — не знає. Втім, окупанти його не дуже послухали, почали кричати, що він нацист та намагалися звʼязати Сергія.

«Вони давай мене вʼязать, джгут наклали, били, ніж приставляли. Бурят цей на мене сів, прикладом по голові лупив, тут гематома така була», — показує чоловік.

Він встиг викинути телефон, запхавши його у куртку, тож росіяни не змогли отримати докази його співпраці з військовими.

«Тоді б відразу розстріляли», — впевнений колишній полонений. 

Далі Сергія змусили залізти на російську техніку, одягнули шапку на голову, щоб він нічого не бачив, та вивезли із села.

«Думаєш — куди везуть. Ну приблизно ж побачу, куди везуть. Або Богданівка, або (Велика) Димерка. Довго, довго, довго їхали, занесли кудись, у шапці не розумію, куди й що до чого ж», — ділиться Сергій.

Його привезли у якесь приміщення, та зашили поранення на нозі — із уламками та піском. Згодом Сергія занесли у приміщення, де лежали тіла вбитих, та сказали: «нюхай двохсотих». А вже за годину перенесли у клас, де чоловік і пролежав кілька днів. Лише на другий день він зміг акуратно відсунути шапку з очей, та знайшов на підлозі дитячий щоденник. Каже, що вже не пригадує імені на ньому, але побачив, що щоденник належав комусь із учнів третього класу школі у Богданівці. Так він зрештою і зрозумів, де опинився.

Сергій на наше прохання погодився показати, де його утримували. Тож прямуємо до зруйнованої школи у сусідньому селі. Зараз вона закинута, вікна у ній вибиті вибухами, приміщення всередині вигоріли — навіть шкільні дошки у класах поплавилися від пожежі, яка тут була.

Школа у селі Богданівка у Броварському районі слугувала штабом для російських військ. Саме сюди привезли Сергія на допит і, схоже, утримували й інших полонених. Перед втечею 29 березня росіяни підпалили школу і боєприпаси на її території.

Чоловік показує на залишки класу, де його утримували. Та розповідає — через вікно, інколи, коли росіяни не пильнували, вдавалося розгледіти і дерева, і магазинчик поруч зі школою. Каже, що впізнав і цю крамничку, бо заїжджав сюди, коли їздив рибалити.

«НАЦИСТЫ ВЫ, МЫ ВАС ХОХЛОВ, ДА МЫ ВСЕ ВАС НЕНАВИДИМ, ДА МЫ ВСЕ ВАС БУДЕМ РАССТРЕЛИВАТЬ, УНИЧТОЖАТЬ»

Перші три дні росіяни катували Сергія. Особливою жорстокістю, за його словами, відзначився чоловік із Криму.

«Був, як він казав сам українець, сам з Криму, як він мені казав. Звати його чи то Ілля, чи Володя, не пам’ятаю. Він чорнявий такий, я б його на фотографії впізнав би. Він постійно сидів, стільця ставив шкільного, і з автомата на головою, над ногами ось так от «поливав». Стріляв. Я підскакував, закривав голову. І прикладом по нозі бив», — пригадує чоловік.

«Скидав же оцей мені шапку типу «в очі мені дивись». І ось це: «Нацисты вы, мы вас хохлов, да мы все вас ненавидим, да мы все вас будем расстреливать, уничтожать», — цитує окупантів.

Приходили до нього й інші росіяни — і європейці, і буряти. За його словами, молоді «строковики» ще більш лояльно ставилися. Один з них, під час обстрілів школи, навіть певною мірою допоміг полоненому.

«Здається, на третій день пішли обстріли. Я лежав там посеред класу. Я відштовхнувся цілою ногою, лінолеум настелений, я ось так потягнув, дивлюся — поперек парти стоять. Я туди засунувся під стінкою, бо зрозумів, що приходи сюди лягають. Кацап заходить один, питає: «А хто тебе перетягнув?», я кажу — ваші, він пішов. А потім молодий забігав, один-другий заглядали. Один зайшов: «А, ну ти типу тут і був». Я й підтвердив. Так він мені ще одну парту, що стояла за дверима, затягнув ось так і перекрив, щит такий був, щоб осколки не летіли», — розповідає Сергій. 

Інші ж, старші російські військові, були більш жорстокими. Звинувачували чоловіка в роботі на Збройні сили та били.

«Якісь троє-четверо чоловіків, наступав мені один, один резинкою (вистрілив у руку — ред.), ось же з прикладу бив, різав, ось тут у мене на руці  дві рани. Ногою давив мене один на другу чи третю добу, я хапав ось так його за ногу і мене аж відключало. І я ось так руки на груди поклав і він мене вдарив. Тупе щось відчув, скоріше за все штик-ніж, не знаю, щось воно тупо так», — показує Сергій шрами на руках. Та каже, що досі має проблеми із горлом через те, що росіяни кілька разів його намагалися задушити.

Ще й погрожували вбивством.

«Кажи правду, бо підеш, де інші, у каналізацію чи в стічну яму, що тебе не знайдуть, ні поховають по людськи, здохнеш як собака. Ніхто не згадає де ти і що ти». Отаким ще лякали. Розказують, а я на своєму стою і мені… Я ж кажу, я знав куди я йду просто і що. Ніколи я своїх не здам, аж ніколи в житті», — розповідає чоловік. Згодом у місцевому каналізаційному колодязі правоохоронці знайдуть людські рештки.

«У НЬОГО РАНА, ПІДЕ НАГНОЄННЯ, НЕХАЙ МУЧИТЬСЯ, САМ ЗДОХНЕ. ПІДЕ ГАНГРЕНА, ВІН САМ ЗДОХНЕ»

На четвертий день полону, за словами Сергія, росіяни вже цікавилися ним значно менше та частіше залишали його самого. Чоловікові довелося лежати на алюмінієвих ношах, які повністю були залиті його кров’ю, без можливості вийти навіть в туалет. Дошкуляли і розпухлі ноги та холод і протяги.

«На п’ятий чи шостий день дали подушку, ковдру, бо взагалі ж без нічого лежав, холодно було, що взагалі капець. Двері відчиняло, протяги йшли сюди, мене аж кидало, такі судоми були жахливі. У лікарні я місяць не міг… двері стукали, мене аж підкидало, десь щось цей, я навіть спати не міг. І судоми, постійно так напрягається, тоді уколами змогли мене (підлікувати — ред.)», — пригадує він.

Тоді ж росіяни погодували Сергія — сухпайком.

«Зранку десь о 7 годині приїжджає техніка, смердить їхнім сухпайком. Воно таке смердюче, що не можна було дихати — на всю школу смерділо. А вже десь о 10-й годині бурят один заходить у кімнату тут до мене, видно по очах розкосих, що бурят, із шашликом, мені аж їсти захотілося, воно ж пахло, м’ясо. А після того знову смерділо цим сухим пайком. То мені дали його їсти, я його їв, їсти його неможливо. Воно до такого… Шоколадка там ще була, я взяв шоколадку, так я зуба відламав. Воно резина резиною, їсти неможливо. Але їв, бо стільки часу не їв, то треба було щось», — пригадує Сергій.

Приходили до українського полоненого й керівники — вирішувати, що з ним робити.

«Два керівника приходили в перший і другий день, казали розстрілювати. А інший каже, може, лікар їхній: «У нього рана, піде нагноєння, нехай мучиться, сам здохне. Піде гангрена, він сам здохне», — пригадує Сергій.

А в один із днів до нього в клас принесли пораненого російського військового, який згодом помер.

«Живий був, у ковдрі закутаний. Приходило керівництво, запитали його, яка бригада, батальйон, не пам’ятаю — чи третій полк чи бригада, 22 щось ргд чи щось таке. Горілий. Ну 29-го числа, коли вони відступали, вони його забрали», — пригадує колишній полонений.

Коли українські військові почали обстрілювати російський штаб, Сергієві довелося непереливки.

«Приходи були якраз у мій клас. Все горіло і отой весь дим йшов сюди. Мене… я, напевно, пару тижнів відмивався від чорного. Не міг відмитися серветками. Оце все осколками сипало, я ж там і не чув нічого: чи воно ось тут падало, чи у відкоси саме лягало. Зарево стояло, засліплювало аж. Не чув нічого. А вже потім кидає отак, як м’ясо на решітці. Ну не знаю, як я вижив тут, на двері вже дивився позаду, то всі в дірках були, вище коліна. Добре, що лежав», — каже чоловік.

А 29 березня, коли росіяни відступали — підпалили і школу, і боєприпаси у ній, бо коли ЗСУ обстрілювали окупантів, чоловік не пригадує таких руйнувань, яких зазнала школа. Та каже, що чув, що при відступі його кати обговорювали, що їхній підрозділ отримав наказ — перебазуватися на Луганщину.

«ХТОСЬ БИ МЕНІ ДАВ ТИХ КАТІВ — РІЗАВ БИ ЇХ НА ШМАТОЧКИ»

Тоді ж Сергія та ще одного чоловіка, теж Сергія, який був у школі, випустили.

«Мені Сергія заштовхнули в шапці та наручниках, сказали: «У вас 5 секунд втекти звідси» матом, не втечете… І ми вийшли. Дах палав. Повністю. Як тільки ми за ріг школи зайшли, був вибух. Я думав, (Сергій — ред.) на розстяжці підірвався, а він по джгут повертався», — пригадує колишній полонений.

Тож другий повернувся по той джгут та планку, якою і зафіксували ушкоджену ногу із відкритою раною та переламом. Навколо все вибухало. Чоловікові вдалося втекти лише завдяки велосипеду, який вони знайшли на території школи — Сергій скористався ним як самокатом і так беріг ушкоджену ногу. Вийшовши за територію школи Сергій знайшов жінку із телефоном і зателефонував у поліцію. З Богданівки його уже забрали до лікарні.

Вже у лікарні чоловікові сказали, що він може втратити ногу.

«Я в лікарню потрапив, у мене пішло нагноєння, хотіли ногу відрізати. Старший лікар хотів оперувати, а інший, молодший, лікар каже, що нехай побуде тиждень-два, побачимо, що до чого, може збережемо», — розповідає Сергій.

Зрештою, ногу вдалося врятувати — два місяці він був на апараті та витяжці і лише місяць тому йому зробили першу операцію. Проте нога створює проблеми й досі. Чоловік каже, що раніше думав: краще би відразу розстріляли, аніж стати калікою та створювати проблеми для родини. Та зараз в нього оптимізму більше: «Хтось би мені дав тих катів — різав би їх на шматочки. Якщо почну бігати, піду в Збройні сили, не сидиться мені, разом з побратимами хочу вигнати їх звідси».  

Джерело: Слідство.інфо